Традиція сімейного портрету
Ще років 15-20 тому люди мали таку традицію, як щорічний похід до ательє ці портрети, можливо, не особливо художньо, але фіксували зміни тіл, облич і костюмів членів сім’ї. сімейний фотоальбом подавали гостям до чаю і пирога – тикаючи пальцем
- а це я у два з половиною!
– а це мама з татом і сестрою ще до мого народження!
– о, які у вашого папи були вуса і баки!
– а мама, така худенька брюнетка! Їй треба обов’язково повернутися у свій колір!
Молода сім’я, обжившись, розуміла, що мало визнання їх, як сім’ї перед людьми і законом, треба ще мати таке особливе скріплення і свідчення, як фото сім’ї. На подібних світлинах 20-80-х років із власних та інших архівів можна бачити ще зовсім юні обриси лиць але із усвідомленою ідеєю: ми одна сім’я!
У фотоательє дітям видавали якусь цяцьку, ставили на фон, і малюк розумів – о, це якесь особливе дійство!
До сімейного портрету ставилися шанобливо. Жінки йшли до перукаря, потім цілий ранок прасували накрохмаленого комірчика чоловікові, одяг дітям, чепурили дівчаток, в’язали їм банти, хлопчиків пильнували від всього, що може їх забруднити, прибиралися самі і дійство починалося. Вони приходили, чинно вмощували, пригорнувшись один до одного. В очах волога від наповнення гордістю і свідомістю: так, ми Молотові, або: ось, ми всі Шевченки.. За ці лічені хвилини виділялася особлива енергетична змазка, яка склеювала всю рідню. Які б після цього обставини не були, (фото, як і рукописи не горять) вони всі пов’язані цим фото-таїнством.
Ця традиція поступово розтанула і прокисла із появою масових мельничок. Кожен собі міг бути фотографом. Тому 90-роки наших сімейних альбомів – це суцільні червоноокі зомбі. Це теж частина історії і прекрасно! Однак лиця, що ми бачимо на цих фото, переважно після сімейних застіль, підхмелені, червонощокі, готові до якоїсь гіпотетичної оргії або навпаки дуже затиснуті тіло і міміка. Що це? Я вважаю, втрата рівноваги.
Сім’я – це святість, німб якої слід щодня протирати. Ритуали єднання родини для фотографування – дуже дієвий інструмент. Домашні фото – це завжди чудово. Коли ж сім’я доручає свої лики хронікеру, то в цьому є більша цінність, урочистість і святість моменту.
Як на мене відродження традиції сімейного портрету, це дієва річ. Про це особливо замислюєшся коли втрачаєш найближчих людей, які не особливо часто позували перед камерами. Ти тримаєш цей зв'язок у серці, пам’яті, душі, але тих фото, що могли б бути немає..
Це ліричне есе про користь сімейного портрету;) підготувала Марина Куценко, фотограф СтудіїФотоЛялька, деякі наші роботи, курси, розвиваючі проекти ви можете побачити на нашому сайті: www.photodollstudio.com
